?

Log in

No account? Create an account

Пн, 28 май, 2007, 17:43
indymedia_ua: Організація vs самоорганізованість

Багатовимірна модель сучасного суспільства передбачає різні форми організації. Одним з містких термінів для певної соціальної групи є, запропоновані Негрі, Бен Саїдом (і може ще кимось) множини. Множини можуть мати велику кількість ситуативних форм, наприклад, „вчительки середньої школи”, „вчительки полтавських середніх шкіл”, „батьки дітей, хворих на ДЦП”, „мешканці буд. 50біс на Патріарших ставках”, „україномовні студенти” і т.д. Оскільки суспільство розподіляється на множини, що створюють дискурс, то можливість взаємодії множин (суспільні дискурси) випливають з порядків їхніх внутрішніх дискурсів, їхню орієнтацію на домінування, елітарність, або на рівноцінну співпрацю та егалітарність. Певним чином , в сучасному суспільстві і поза економічним базисом існують строкаті чинники для домінування. Ці чинники, наприклад, гендер, етнічний етос і т.д., є не менш важливими за клас. Власне функціонування множин розмиває класові межі, що помітили вже неомарксисти на кшталт згадуваного А.Негрі. Відтак суспільна боротьба-за і –проти постає як процес пошуку ідентифікацій та здобування колективних та особистих ідентичностей. Чи менш заангажований та зв’язок між колективними та особистими ідентичностями, тим більш гармонійним є розвиток множини та її взаємодія з іншими. Клас, як і нація, є однією з форм колективної ідентичності. Це — дискурсивні продукти, в першому з яких підкреслені складники культури виробництва, а в іншому — культури споживання. Оскільки класовий дискурс надає етнічним компонентам вторинності, то національний саме їх висуває на перше місце, приписуючи таким в цілому досить мінливим складникам культури абсолютну континуальність (чого варте лише приписування українськості трипільцям, аріям і хто-зна ще кому). Обидва дискурси „надбудовуються” і, як правило, репресують етнічний дискурс, хоча саме він виступає у якості одного зі зв’язувальних елементів для формування множин. Відтак нагальною проблемою постає „звільнення” суспільних дискурсів, насамперед, класового від домінувальних ознак та репресивності. Націоналістичний дискурс висуває концепти „свого”, „батьківщини”, „власності” і т.д., класовий — „свого”, „засобів виробництва”, „власності” і т.д. В основі більшості таких складників лежить прихований концепт влади, базового поняття будь-якого політичного дискурсу (принаймні його европейських моделей). Відтак можна поставити запитання, чи настільки актуальним для однієї людини є питання панування над іншою. За умови скасування цього стереотипу припиниться суспільний поступ? Відбудеться руйнування дискурсивних моделей і суспільний колапс? Чому в результаті боротьби має з’являтися переможений, а не другий переможець, що мав сили боротися і розуміє необхідність покращення умінь і т.д.? Я думаю, що причина цього — тотально елітаристський характер суспільного (европеоцентричного) дискурсу, підвалинами для утворення якого є розвиток концепту „влада”. Певно критерій антропологічної відмінності (показовий для европейського розуміння суспільної ієрархії) дає підставу для відштовхування Чужого лише за умови попереднього сформування у суспільстві панівних груп, елітарність яких випливала з можливості/ здатності нав’язування певних дискурсивних установок іншим. По суті маємо справу з нав’язуванням ідентичностей, що є процесом цілком протилежним розвиткові ідентичностей. Нав’язування ідентичностей завжди потребує інструменту для втілення, що ефективно скеровував би процес. Таким історично сформованим інструментом є безперечно держава та політична ієрархічна група — партія. І держава, і партія мають схоже завдання — нав’язування цінностей еліт множинам, формування ієрерхічного порядку дискурсів та нав’язаного їхнього узгоджування („позитивна” репресивність, в якій важливу ролі відіграє створення симулякрів „споконвічного” та „майбутнього як пізнаного” — білі жінки не кохаються з чорними чоловіками, бо так ведеться з давніх давен; боротьба класу трудящих з давніх давен є невдалою, бо вона не є скерованою класовою елітою і т.д.). Для мене є очевидним, що боротьба за політичну владу та усуспільнення засобів виробництва не матиме рішучих результатів без попередньої боротьби зі соціальними репресивними стереотипами, їхньої трансформації у не репресивні. Більше того, боротьба за політичну владу за чинної системи координат взагалі не матиме позитивних суспільних наслідків. Оскільки політичний дискурс домінантної сили-переможця задля самозбереження та подальшої консервації у „правильний” вдасться до репресій та придушення інших дискурсів та їхніх носіїв. Справді, проблема була не в особі Сталіна, а в більшовицькому дискурсі, що передбачав втілення диктатури пролетаріата за допомогою проміжної ланки — соціалістичної держави — і консервації піддана була саме форма держави, а не „диктатура”, поняття про яку, втім, позначилося на найбільш застосовуваних „революційною елітою” репресивних практиках класової дискримінації. Відтак слушною видається думка Дж. Голловея: „Держава – це не річ, це не нейтральний об’єкт; це форма суспільних відносин, форма організації, спосіб діяльності, що розвинувся за багато століть у інтересах утвердження і розширення панування капіталу. Якщо ми сфокусуємо свою боротьбу на державі, чи якщо ми приймемо її як основне поле нашої діяльності, то ми повинні будемо зрозуміти, що держава тягне нас у певному напрямку. Перш за все, вона увесь час буде намагатися звести стіну відчуження між нашою боротьбою і суспільством, перетворити нашу боротьбу в боротьбу заради боротьби. Вона відділяє лідерів від маси: тих, хто представляє, від тих, кого представляють; держава веде нас до різних способів спілкування, до різних способів мислення. Вона веде нас до заспокоєння, до миру зі світом, передовсім зі світом капіталізму, тобто з формою суспільної організації, що заснована на експлуатації та несправедливості, на смерті та руйнації. Держава нав’язує нам просторове поняття про те, чим ми повинні займатися, просторове у тому сенсі, що воно проводить чітке розрізнення між територією держави та світом за кордоном, а також між громадянами держави та іноземцями. Інститут держави настійливо втовкмачує нам у голову, що боротьба зі світовим рухом капіталу безнадійна.
В історії лівих вчень про державу є одна провідна концепція, що у центр питання ставить явище зради. Йдеться про те, що лідери знову й знову зраджують свої рухи не тому, що вони погані люди самі по собі, а просто тому, що держава як форма організації відділяє їх від маси, яку вони представляють, і втягує їх у процес примирення з капіталом. Зрада вже іманентно присутня в державі як у формі організації.
Чи можна цього уникнути? Так, звісно, можна, бо це є насправді повсякденна практика. Ми можемо відмовити державі у можливості визначати лідера чи постійного представника руху, ми можемо відмовитися делегувати переговорників для таємних зустрічей з представниками влади. І це означає і має розумітися як те, що наші способи організації значно відрізняються від тих, які застосовує держава, жодної симетрії між ними не простежується. Держава – це організація в ім’я чогось, те, чого хочемо ми – це організація самовизначення, це така форма організації, що дозволятиме висловлюватися усім, вирішувати що робити і що є необхідним чи бажаним для нас і суспільства. Іншими словами, ми прагнемо такої організації суспільства, яка виключатиме всі відносини властиві для державної форми організації.”
Суспільна, множинна боротьба не має бути задушена кабінетністю та сектанством. Вона має насамперед проявлятися у практиці, в якій люди шляхом спроб та помилок вибудовуватимуть не репресивні комунікативні шляхи та коди. Саме вони мають стати базисом, на якому постануть форми майбутніх суспільних самочинних організацій, і додатися до виробництва, в якому як одному з екзистенційних середовищ проявлятимуться. Ще гіршим варіантом розвитку такої боротьби певно є репродукування прихованого лідерства (як приклад — багато груп т. зв. неавторитарних лівих), внаслідок чого поняття рівності підмінятиметься поняттям уравнилівки. Вбачаю бажані прояви суспільної боротьби у формі розвитку та взаємодій множин, постійного збільшення та трансформацій їхньої форми та змісту. Хай це буде форма агону, але в ньому мають право брати участь не обрані, але всі члени суспільства, що постійно змінює форму, поповнюючись новими людьми, етноорієнтований складник якого є відкритим для взаємовпливів та обміну і добровільно набутим. Колись в давній Греції агони були спробою (досить невдалою, менше з тим) подолати класову диференціацію та стратове відчуження. Саме тому вони викликали такий страх у представників тоталітарних суспільних формувань, насамперед, перських посадовців. Полководець Мардоній сказав: „Як можна перемогти людей, що змагаються не за золото, а за символічну оливкову гілочку?” І справді — як, якщо ці люди подолають власні нав’язані соціалізацією стереотипи класу, раси, нації, держави і об’єднаються в мережі спільнот? Відтак, чим більше ідентичностей здобуватиме особистість, тим меншою буде її прагнення до нав’язування або приписування їх іншим. Існування Іншого не унебезпечуватиме, існування Чужого — зацікавлюватиме і відкриватиме перспективу! Чим більше формуватиметься автономність та відкритість множин, тим менше існуватиме способів їхнього придушення, а репресії знаменуватимуть розпад самої репресивної системи.
Тому вважається необхідним:
— формування багатьох майданчиків для комунікативного експерименту; комунікація, заснована на лібертарних принципів співпричетності, що руйнуватиме інститут лідерства;
— розвиток форм спільнотної взаємодії, що дозволяли б максимальне перехрещування ідентифікацій; взаємна освіта та відсутність репродукування взаємин, лише продуктивні мінливі форми;
— політизована аполітичність таких спільнот як форм антирепресивності; плекання множинної та групової відповідальності (відповідальності за обрані ідентифікації та їхнє перехрещування);
— розвиток принципу синойкізму — добровільного самоусунення в процесі розвитку та діяльності ініціативних груп;
— допишіть своє...

Пн, 28 май, 2007 15:52 (UTC)
aktyvist

про принцип стоїкизму це цікаво.
Я от сьогодні якраз міркував, колись на інді-раша була стаття про соціальну модель співжиття якоїсь спільноти бездомних десь в росії. Так от, у них там була жорстка ієрархія. Влада залежить не від існування інструментьів примусу, навпаки інструменти примусу існують завдяки суспільству і навіть якщо їх не буде то репресії вчинюватимуться недержавними структурами. Тому напевне варто втілювати в життя зовсім іньші підходи співжиття з світом, починаючи в першу чергу з себе. щось таке, сумбурне написав бо вже треба бігти.

Пн, 28 май, 2007 17:16 (UTC)
indymedia_ua

— Влада залежить не від існування інструментьів примусу
Як на мене, занадто широке твердження. Під інструментами примусу можна розуміти багато-чого.
— навпаки інструменти примусу існують завдяки суспільству і навіть якщо їх не буде то репресії вчинюватимуться недержавними структурами
Думаю, не просто існують, а виникають внаслідок суспільного розвитку. Тому справді не варто зводити репресивність лише до чорної примари „держави”. Питання в іншому — у який спосіб формувати нерепресивний дискурс як точку взаємодії „буття та свідомості”, коли не одне визначає інше, а визначення є оберненим?

Вт, 29 май, 2007 07:21 (UTC)
aktyvist

Нерепресивний дискурс, здається мені, намагаються формувати сапатисти. Їх ідеї взаємоповаги та "світу який вміщає безліч світів" крок у цьому напрямку

Ср, 6 июн, 2007 17:26 (UTC)
aktyvist

щось дискусія не продовжується, сумно

Ср, 6 июн, 2007 18:52 (UTC)
(Anonymous)

Та лана :)
От у мене вінда глючіт вже не па децкі, оце погано! Цілий день не можу відкрити доступ до жж-публікацій. Ховаюся за анонімністю:). пише помилка сторінки. Тре купувати новий комп, бо цей вже проситься на пенсію. Як зроблю дайджест, кину його тобі, а ти вивісиш, згода?

Пт, 8 июн, 2007 13:06 (UTC)
aktyvist

домовилися